Поетична скарбничка

            В і р ш і    п р о     в е с н у

&     Стояла я і слухала весну
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну
То знов таємно-тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.

                   (Леся Українка)

 &     Встала весна, чорну землю

Сонну розбудила,
Уквітчала її рястом,
Барвінком укрила;
І на полі жайворонок,
Соловейко в гаї
Землю, убрану весною,
Вранці зустрічає.
                   (Тарас  Шевченко)

 

&     Весняний день. Вологий вітер. Хмари.
Гримлять струмки. Ламаються льоди.
Граки в садах влаштовують базари.
В полях — озера талої води.

То дощ. То сніг. То пролісків іскринки.
То перший грім. То пломінка блакить…
Усе мінливе, наче настрій жінки:
Не добереш, чого чекать за мить.

                   (Микола Луків)

 

&     Ти до мене прийшла не із казки чи сну,
І здалося мені, що стрічаю весну.
Ти явилась мені — і здалося, що світ
Помолодшав навколо на тисячу літ.
Скільки ніс я для тебе тривог і тепла.
Але ти, як весна, стороною пройшла.

                   (Василь Симоненко)

 

&     Весна! весна! — від поночі до рання.
Весна — в вікно, на дах, на капелюх,
весна в колючі воронові гнізда,
весна на кригу і від берегів —
на течію, на вир, на чорториї
весна правує серцем, як веслом,
весна збігає і збігають роки,
вже й вечори попереду біжать.

                   (Василь Стус

 

&     До мого вікна
Підійшла весна,
Розтопилася на шибці
Квітка льодяна.

Крізь прозоре скло
Сонечко зайшло
І поклало теплу руку
На моє чоло.

Видалось мені,
Що лежу я в сні,
Що співає мені мати
Золоті пісні,

Що мене торка
Ніжна і легка,
Наче те весняне сонце,
Мамина рука.

                   (Дмитро Павличко)

 

&     Весна дарує кожному,
що треба і що хочеться.

Полям — сніги поталі,
лісам — траву і листя,
птахам, які вертають,
дарує рідні гнізда.

По жмені ластовиння
весна дарує дітям,
а мамам — ранки сині
та перші ніжні квіти.

Річкам дарує воду,
зернинам — теплу землю,
а сіячам — роботу,
почесну і веселу.

                   (Анатолій Костецький)

 https://maximum.fm/novini_t2

&     А в природі вже пахне весною,
Аромат той приємний для всіх.
Білий сніг не лежить вже горою,
А джерельцем співочим побіг.
Щоб очистити землю й омити,
Та прокласти шляхи для весни.
Хоч зима й завертає сердито,
Та весна вже приходить у сни.
Йде весна-королева по світу
І співає на всі голоси,
Та заквітчує землю прогріту,
Творить дивні картини краси.

                            (Надія  Красоткіна)

               Поезії      Лесі      Українки  

              про   любов   і   кохання

            Особисте   життя   Лесі   Українки   –   привід   для   окремої   статті. Чого   тільки   варта   щемка   історія стосунків   із   Сергієм  Мержинським,   якому   поетеса   присвятила   чимало   творів   та   листів.   Опісля Леся   Українка   вийшла   заміж   за   Климента   Квітку.   Дітей   у   пари   не   залишилося.

            Відповідь

Не жаль мені, що я тебе кохаю,
Та в нас дороги різно розійшлись.
Ні, не кажи, що зійдуться колись!
Не зійдуться, мій друже, я те знаю.
Моє кохання – то для тебе згуба:
Ти наче дуб високий та міцний,
Я ж наче плющ похилий та смутний, –
Плюща обійми гублять силу дуба.
Та без притулку плющ зелений в'яне,
Я не зав'яну, я знайду руїни,
Я одягну обдерті, вбогі стіни,
Зелений плющ оздобою їм стане.
В країну смутку вітерець прилине
І принесе мені луну розмови
Від мого дуба любого з діброви, –
І спогад любих літ повік не згине.

          На мотив з Міцкевича

Я не кохаю тебе і не прагну дружиною стати.
Твої поцілунки, обійми і в мріях не сняться мені,
В мислях ніколи коханим тебе не одважусь назвати;
Я часто питаю себе: чи кохаю? – Одказую: ні!
Тільки ж як сяду край тебе, серденько мов птиця заб’ється,
Дивлюся на тебе й не можу одвести очей,
І хоч з тобою розстанусь, то в думці моїй зостається
Наче жива твоя постать і кожнеє слово з речей.
Частоя в думці з тобою великі розмови проваджу,
І світять, як мрія, мені твої очі, ті зорі сумні…
Ох, я не знаю, мій друже, сама я не зважу, –
Коли б ти спитав: "Чи кохаєш?" – чи я б тобі мовила: ні ?..

          Все, все покинуть, до тебе полинуть

Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мій згублений світе!
Стать над тобою і кликнуть до бою
Злую мару, що тебе забирає,
Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя і горе вмирає.

          Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти

Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,
Так міцно, щільно, і закрить од світа,
Я не боюсь тобі життя одняти,
Ти будеш, мов руїна, листом вкрита.
Плющ їй дає життя, він обіймає,
Боронить від негоди стіну голу,
Але й руїна стало так тримає
Товариша, аби не впав додолу.
Їм добре так удвох, – як нам з тобою, –
А прийде час розсипатись руїні, –
Нехай вона плюща сховає під собою.
Навіщо здався плющ у самотині?
Хіба на те, аби валятись долі
Пораненим, пошарпаним, без сили
Чи з розпачу повитись на тополі
І статися для неї гірш могили?

          Лісова пісня (уривок)

..Я не кохала? Ні, то ти забула,
яке повинно буть кохання справжнє!
Кохання – як вода – плавке та бистре,
рве, грає, пестить, затягає й топить.
де пал – воно кипить, а стріне холод –
стає, мов камінь. От моє кохання!
А те твоє – солом'яного духу
дитина квола. Хилиться од вітру,
під ноги стелиться. Зостріне іскру,
згорить, не борючись, а потім з нього
лишиться чорний згар та сивий попіл.
Коли ж його зневажать, як покидьку,
воно лежить і кисне, як солома,
в воді холодній марної досади,
під пізними дощами каяття...

       https://maximum.fm/novini_t2

 

 

 

 Вірші    про  зиму  і кохання.

                   ***

Зима — найтихіша  пора, найтихіша.
Природа в глибокому сні.
Тому все навколо стає ще рідніше,
Дорожче й миліше мені.

Немає пташок, щоб красу прославляти,
Метеликів, бджілок нема.
А холод й людей заганяє до хати.
Ну що тут поробиш? Зима!

А всюди так чисто, красиво, казково,
Все іній пухнастий вкрива...
Так тихо і гарно, ну просто — чудово!
Замріяна казка жива!

                   (Леонід  Глібов)

 

                        ***
Лягла  зима, і  білі  солов’ї
Затьохкали  холодними  вустами.
В  холодні  землі  взулися  гаї.
І  стали  біля неба  як  стояли.

Скоцюрбивсь  хвіст  дубового  листа,
Сорока  з  глоду  водить  небо  оком,
І вітер  пише  вітрові  листа,
Сорочим  оком  пише  білобоко,

Що  гай  з  землі  дивився  і  стояв,
Що  солов’ї  маліли,  як  морельки,
А  Київ,  мов  скажений,  цілував
В  степах  село  чиєсь,  чуже,  маленьке.

Що я  з  тобою  ще  одні  сніги
Зимує  на  щасті,  як  н а листі.
Нога в  дорозі.  Вітер  з-під  ноги.
І  пам’ять  наша –  мак  в  колисці.

                   (Микола   Вінграновський)

 

                   ***
Сніги  метуть.  У вікнах  біле  мрево.
Антени  ловлять  клаптики  новин.
На  білий  вальс  запрошую  дерева,
на  білий  вальс вітрів  і  хуртовин.

Хай б уде  сніг,  і  музика,  і  вечір.
Хай  серце  серцю  сплачує  борги.
О  покладіть  гілки  мені на  плечі,
з  мого  життя  пострушуйте  сніги!

Я  вас  люблю  за  те, що  ви  дерева.
Що  ви  прийшли  до  мене, що  ви  тут.
Зима   стоїть,  скляна  і  перкалева.
Метуть  сніги.  Сніги  метуть,  метуть…

                   (Ліна Костенко)

 

                               *** 

Сніг   падав   безшелесно  й  рівно,
Туманно  танули  огні,
І  дальній  дзвін  стояв  так  дивно
В  незрозумілій  тишині.

Ми  вдвох  ішли  й  не  говорили,
Ти вся  засніжена  була,
Сніжинки  грали  і  зоріли
Над  смутком  тихого  чола.

І  люди  млисто  пропливали,
Щезали  й  гасли,  як у  сні, —
І ми  ішли  й  мети н е знали
В вечірній  сніжній  тишині.
                   (Максим Рильський)

 

                               *** 

                Перший сніг
Падав сніг, ласкавий і лапатий,
обнімав нас, крилами немов...
І хотілось вічно так стояти...
Перший сніг і першая любов.

Як співала кров у юних жилах!..
Вечір той весну в серця нам ніс...
На щоках твоїх, до болю милих,
я губами пив алмази сліз...

Ми стояли. Падав сніг без звуку.
Твої очі зорями цвіли...
І в руках моїх кохані руки
ніжними й покірними були.

Білі квіти розсипало небо,
і співала в жилах юна кров...
Ми мовчали... Слів було не треба...
Перший сніг і першая любов.
         (Володимир Сосюра)

                   ***
І  перший  сніг,  і  плавний  супокій.
Цвіте  різдвяник —  в  домі  тихе  свято.
Так  мало  нам  потрібно  й  так  багато —
всього  в  нас  є  на  вуличці  вузькій.

Тут  на  снігу  з’являються  сліди
колишніх  свят,  і  голоси  минулі
уґвинчуються  в  стіни,  ніби  кулі,
і  кличуть  нас  до  себе  назавжди.

Ті  погуки  —  блаженні  й  больові.
Щось  вічне  зацвітає  у  крові
і  стугонить  навально,  мов  кіннота.
Сліди  згорають  легко, мов  папір,
коли  нагряне   день,  але  повір,
що  ми  без  них — немов  свіча  без  ґнота.

                   (Юрій Андрухович)

 

                        ***
Синиця   в  шибку  вдарила  крильми.
Годинник  став.  Сіріють  німо  стіни.
Над  сизим  смутком ранньої  зими
Принишкли  хмари,  мов  копиці  сіна.

Пливе  печаль.
Біліють  смолоскипи
Грайливо  пофарбованих  ялин –
Вони  стоять,  немов  у  червні  липи,
Забрівши  в  сивий  і  густий  полин.

Полин  снігів  повзе  до  видноколу,
Лоскоче  обрій  запахом  гірким.
Лапаті,  білі  і  колючі  бджоли
Неквапно  кружеляють  понад  ним…

                   (Василь Симоненко)

                        

            ЖІНКА  З  ТРОЯНДАМИ.                          Максим  Рильський

Я  пам’ятаю  літній  день

                                        В  Москві.

Серед  гудіння  люду  і  авто,

На  перехресті  вулиць  двох 

                                            невтомних

Вродлива  жінка  продавала  квіти –

Троянди  білі,  кремові,  червоні –

З  прозорими  краплинками 

                                      роси

На  пелюстках,  що  дихали 

                                      жаданням

І  пристрастю.  Було  її  лице

Ясне  й  красиве  строгою 

                                      красою,

Але  якась  печаль  незрозуміла

На  нім  була  написана.  Вона

Задумливо  стояла  й  непорушно.

Я  підійшов  і  мовив  жартома

(Як  потім  гірко  каявсь  я  за

                                       жарт!):

«Ану-бо,  виберіть  мені  троянди

Такі,  які  б  ви  вибрали  самі,

Коли  б  хотіли  їх  подарувати

Своєму  милому!» -  Вона  мені

Відповіла  тихенько: «Ні,  прошу

Самому  вибирати!» -  «Чом  же

                                                так?»

«Бо  я  сліпа» -  відповіла  ще

                                                тихше.

І  я  тоді  побачив,  що  у  неї

Під  віями  густими – непорушні,

Порожні  очі.  Для  людей  вона

Красу  земну,  троянди

                             продавала,

Сама  тії  не  бачивши  краси,

Ані  людей,  що  купували  квіти,

Ні  міста,  ані  неба  понад 

                                      містом!

І  здався  літній  день  мені

                                       сумним.

Шепочуть   мамині   вуста                М.Сингаївський

Дітей заждалась тиха мати,
На жаль, немає і листа…
– Нема часу, щоб написати, –
Шепочуть мамині вуста.

Не раз вона їх виглядала,
Дозріли вже не раз жита…
– Це, мабуть, знов зажура давня, –
Шепочуть мамині вуста.

Згадає ненька – і всміхнеться,
Що десь онука   вироста…
– Пошли їй, доле, ніжне серце, –
Шепочуть мамині вуста.

Вона б сама до них летіла,
Та відлетіли вже літа…
– Пошли їм, доле, мужні крила, –
Шепочуть мамині вуста.

Весна вітає землю отчу,
Вертають птахи до гнізда…
– Чомусь недобачають очі,
Шепочуть мамині вуста.

 

Пісня  про  матір.                                 Б. Олійник.

 Посіяла людям літа свої, літечка житом,

Прибрала планету, послала стежкам споришу,

Навчила дітей, як на світі по совісті жити,

Зітхнула полегко - і тихо пішла за межу.

 - Куди ж це Ви, мамо?! - сполохано кинулись діти.

- Куди ж Ви, бабусю? - онуки біжать до воріт.

- Та я недалечко... де сонце лягає спочити.

Пора мені, дітки... А ви вже без мене ростіть.

 - Та як же без Вас ми?... Та що ж ви намислили, мамо?

- А хто ж нас, бабусю, у сон поведе по казках?

- А я вам лишаю всі райдуги із журавлями,

І срібло на травах, і золото на колосках.

 - Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злота,

Аби тільки Ви нас чекали завжди край воріт.

Та ми ж переробим усю Вашу вічну роботу, -

Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть!

 Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,

Махнула рукою - злетіли увись рушники.

— Лишайтесь щасливі... - і стала замисленим полем

На цілу планету, на всі покоління й віки.

 

     Ліна Костенко

        * * *

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки. 

Вона прийшла.                 Василь  Симоненко

Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.

Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.

І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти…
Прийшла любов непрохана й неждана —
Ну як мені за нею не піти?

Что  такое  счастье.           Эдуард  Асадов

Что же такое счастье?
Одни говорят:- «Это страсти:
Карты, вино, увлеченья -
Все острые ощущения».

Другие верят, что счастье -
В окладе большом и власти,
В глазах секретарш плененных
И трепете подчиненных.

Третьи считают, что счастье -
Это большое участье:
Забота, тепло, внимание
И общность переживания.

По мненью четвертых, это -
С милой сидеть до рассвета,
Однажды в любви признаться
И больше не расставаться.

Еще есть такое мнение,
Что счастье - это горение:
Поиск, мечта, работа
И дерзкие крылья взлета!

А счастье, по-моему, просто
Бывает разного роста:
От кочки и до Казбека,
В зависимости от человека!

Доброта             Эдуард  Асадов

Если друг  твой   в словесном споре
Мог обиду тебе нанести,
Это горько, но это не горе,
Ты потом ему всё же прости.

В жизни всякое может случиться
И, коль дружба у вас крепка,

Из-за всякого пустяка
Ты не дай ей  зазря разбиться.

Если ты с любимою в ссоре,
А тоска по ней горяча,
Это тоже ещё не горе,
Не спеши, не руби с плеча.

Пусть не ты явился причиной
Той размолвки и резких слов,
Встань над ссорою, будь мужчиной!
Это всё же твоя любовь!

В  жизни  всякое  может  случиться.

И  коль  ваша  любовь  крепка,

Из-за  глупого  пустяка

Ты  не  должен  ей  дать  разбиться.

И чтоб после себя не корить,
В том, что сделал кому-то больно,
Лучше добрым на свете быть,
Злого в  мире и так довольно.

Но в одном лишь не  отступай:
На  разрыв иди, на разлуку,
Только подлости не прощай
И предательства  не прощай

Никому:   ни любимой, ни другу!